ОЛЕКСІЙ ЗАВАДА.
ШЛЯХОМ БАТЬКА, ЯКИЙ ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КРАЇНИ
ШЛЯХОМ БАТЬКА, ЯКИЙ ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КРАЇНИ
Обставини загибелі: Блокпост силовиків поблизу прикордонного села Маринівка (Шахтарський район) Донецької області атакували близько 100 бойовиків за допомогою 4 одиниць бронетехніки зі сторони сіл Степанівка та Тарани. Під час бою лейтенант Завада прикривав особовий склад та особисто вів вогонь з протитанкового гранатомета. Підбив ворожий БТР та знищив 10 терористів, чим допоміг перегрупуватися бійцям на блокпосту та врятував їм життя.
Сімейний стан: Залишились дружина та син.
Сімейний стан: Залишились дружина та син.
Запис із сайту"Книга пам’яті полеглих за Україну" про Героя України лейтенанта Богдана Заваду
Минуле. Біль. Вдячність. Рішення.
З сином Героя України Богдана Завади, Олексієм, ми зустрілися у навчальному центрі Національної академії Національної гвардії України. Сьогодні хлопець проходить первинну військово-професійну підготовку. Він лише за крок до того, щоб стати курсантом факультету логістики Академії. На запитання, чому зацікавила спеціальність саме військового автомобіліста, відповідає, що його батько був командиром механізованої роти, тому над тим, щоб обрати іншу спеціальність він навіть не замислювався. З татом у нього були дуже теплі стосунки. Олексій пригадує, що тато почав брати його до військової частини з п’яти років.
Тоді ще маленький хлопчик не надавав цьому великого значення, йому просто подобалося військове оточення. А вже свідомо стати військовослужбовцем він вирішив після надзвичайно болючого для їх родини 2014 року…
Коли прийшла звістка про загибель Богдана Завади, Олексій перебував у родичів на західній Україні. Йому сказали, що тата більше немає тільки через декілька днів після приїзду. Саме тоді 12-річний хлопчик подорослішав на роки, і прийняв цілком доросле рішення – стати військовим.
Коли прийшла звістка про загибель Богдана Завади, Олексій перебував у родичів на західній Україні. Йому сказали, що тата більше немає тільки через декілька днів після приїзду. Саме тоді 12-річний хлопчик подорослішав на роки, і прийняв цілком доросле рішення – стати військовим.
А вже через рік одне з місцевих видань Запоріжжя напише доволі незвичний, але проникливий матеріал «В Запоріжжі 13-річний солдат Завада, в частині свого загиблого батька-героя, ходив у строю і стріляв на полігоні». Тоді Олексій долучався до справжнього військового життя не тільки через бажання побачити все зсередини, йому не вистачало головного – батьківської підтримки, а серед татових побратимів та солдат він отримував її сповна.
«Перш за все, до мене прийшло розуміння, що таке військова служба, тепер мені значно легше ніж іншим хлопцям. Я виконував всі завдання, які стояли перед строковиками, тільки в наряди не заступав. Підіймався о шостій ранку, ходив на заняття разом із солдатами, харчувався у їдальні, їздив на полігон, чистив зброю, спав на солдатському ліжку. Мама спочатку реагувала негативно, а потім зрозуміла, що для мене перебування у полку – велика радість. Я повертаюся звідти більш спокійним та відповідальним, і її ставлення змінилося. Коли вперше на канікулах завітав до військової частини, був у цивільному одязі. Наступного разу мені пошили форму, видали берці, а найголовніше - автомат Калашникова складнийвкорочений і бронежилет. Найбільше вразили стрільби, а також тактична та стройова підготовка. Під час стрільб мене дуже захоплював сам процес. Також хочу щиро подякувати колишньому командирові 9-го полку оперативного призначення полковнику Олександру Хоменку. Він дуже багато зробив для нашої родини і для мене особисто.
Після закінчення 9-го класу Олексій Завада вступив до ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник», що у Запоріжжі. А завершивши навчання, підписав контракт із Національною гвардією України і півроку проходив службу в 23-тій окремій бригаді охорони громадського порядку «Хортиця» за посадою старший стрілець. Зізнається, якщо у ліцеї було нелегко поєднувати військову справу з навчанням, то в частині новою та цікавою для нього була служба з охорони громадського порядку.
Надзвичайно важливими для Олексія Завади є найрідніші люди. Під час всіх складних життєвих етапів і прийняття рішень його завжди підтримує та надає поради мама Тетяна Василівна. Близькими для гвардійця є його дідусь Олексій Федорович та бабуся Валентина Федорівна по татовій лінії, а також кохана дівчина Анастасія. Підтримку найдорожчих людей Завада молодший відчував і під час вступу до Академії Національної гвардії, адже спочатку виникала невпевненість у своїх силах.
«Я думав, що мені не вистачить сил вступити до вищого військового навчального закладу. Потім зрозумів, а який сенс сидіти у старших солдатах, якщо можна за цей час вчитися та отримати офіцерське звання. Тоді я почав збирати документи на навчання. На цьому шляху мене дуже підтримувала мама. Вона говорила, що все в мене вийде і я обов’язково стану курсантом Академії. Взагалі, мама відіграє найважливішу роль у моєму житті, вона найближча для мене людина».
Сьогодення. Ціль. Незалежність.
Олексій Завада знаходиться на фінішній прямій до того як стане курсантом Академії Національної гвардії України. Залишилося лише подолати польовий вихід, але ми впевнені, що гвардійцю все вдасться. Тим більше, що увесь курс первинної військово-професійної підготовки неабияк зацікавив хлопця. За його словами, хоч і було нелегко, скажімо під час інженерної підготовки, але завжди цікаво. Офіцери пояснюють все доступно, а до помилок ставляться із розумінням.
Олексій зізнається, що страху перед майбутньою службою у нього не виникає, навпаки, він мріє продовжити справу батька та стати військовим автомобілістом. Можливо, такій впевненості та безстрашності сприяє ще й саме ім’я нашого героя – Олексій, а значить захисник.
«Наша група з двадцяти осіб складається із солдат, які проходять службу за контрактом, строковиків та колишніх школярів. Враховуючи те, що маю більше досвіду, намагаюся допомагати хлопцям, які прийшли після школи. Загалом, у нас дружній колектив, таке враження, що разом навчаємося не один місяць. Офіцери також ставляться до кожного з нас із розумінням та повагою. Але мені хочеться вже швидше розпочати навчання в Академії, щоб мати можливість працювати безпосередньо з військовою технікою».
У рік, коли народився Олексій Завада, Україна відсвяткувала 11-ту річницю з Дня Незалежності. Але Олексій як ніхто інший розуміє символічність цього свята, адже для того, щоб ми 30 років жили у вільній країні, віддав своє життя його батько – Богдан Завада.
«Для мене подвиг батька – це гордість. Він віддав своє життя за те, щоб ми жили у вільній державі зі свободою слова, відсутністю диктатури та ходили під знаменами своєї країни, а не «братньої». І таких військовослужбовців тисячі… А деякі люди залишаються без рук, ніг, очей і продовжують попри все жити та працювати. Наприклад, разом із моїм татом у бою був Едуард Масько.
Його БТР загорівся, як наслідок, він залишився без двох ніг у свій День народження. Потім йому поставили два протези, і цей герой продовжує жити далі. Також мені розповідали про гвардійця Івана Якушина, з якого мій тато знімав розвантажувальну систему, щоб той не помер від поранення. Дорогою до госпіталю Іван помер, але мій тато продовжив години його життя. Для мене неоціненно важливе розуміння того, що батько ціною власного життя сприяв незалежності нашої країни».
Майбутнє. Мрія. Сила віри.
4 вересня Олексію Заваді виповниться 19 років. Будемо сподіватися, що за чотири роки, допоки триватиме навчання у Академії, на сході України завершиться війна, яка забрала у хлопця найдорожчу людину – батька. Сподіватимемося, що серце надзвичайно сильної жінки - його мами Тетяни Василівни, більше не огортатиметься тривогою за подальшу долю сина-воїна. Що Олексій здійснить одну зі своїх мрій - отримає офіцерське звання і продовжуватиме службу в 9-му полку оперативного призначення Національної гвардії України, якому 25 березня 2020 року присвоєно ім'я Героя України лейтенанта Богдана Завади. А головне – віримо, вслухаючись у слова Олексія:
«Сім років пройшло, а тіла батька так і не знайшли, воно знаходиться на окупованій території. Я про це думаю кожного дня, а те, що мама пережила, взагалі, дуже складно уявити. Але я не припиняю вірити, що ступлю на землю, де відбувся його останній бій. Ступлю не заради помсти, а, щоб нарешті батько покоївся у рідному Запоріжжі. Щоб я мав можливість прийти до його могили і сказати те, що не встиг: «Дякую, тату!»».
Замість післямови…
Дякуємо за Незалежність України! Герої не вмирають!
Дякуємо за Незалежність України! Герої не вмирають!
СХОЖІ МАТЕРІАЛИ
Відділ міжнародних зв’язків, інформації та комунікацій НА НГУ
